Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

Отак я з головою поринула в казковий вигаданий світ. То були не мої герої, хоч я чудово знала, що й сама незгірше могла б організувати свій власний фантастичний світ, та без донора сумління не дозволяло мені братися за перо. А донори мовчали. Невже забули про мене?

Та віртуальні світи небезпечні. У них можна поринути з головою й не повернутися. Я так втяглася в читання, що одного разу, поглянувши на себе збоку, вжахнулася. Я ніби зрослася з книжкою. Так, наче вона стала моєю невід’ємною частинкою. Хоч що б я робила, паралельно завжди читала: їла, читаючи, ішла гуляти − тягла за собою томик, навіть якщо він був доволі важкий. Я вже мовчу про транспорт чи сидіння в черзі біля кабінету лікаря. Я вже й телевізор не могла спокійно дивитися. Складалося враження, що під час перегляду якоїсь передачі чи фільму мій мозок працює не на повну силу, тому я мала лівим оком ще й читати чергову книжку.

Я виносила надвір сміття, а під пахвою, у руці чи в кишені була книжка. З мене почали глузувати. Мама невдоволено бурчала щось собі під носа, але поки ще не висловлювалася з цього приводу дуже різко, бо це ж не найгірша шкідлива звичка, яку я могла б набути, та ще й враховуючи мій нестійкий психічний і фізичний стан.

Тоді я й поглянула на себе збоку. Чужі думки, ідеї, образи юрмилися в моєму мозку й перемішувалися там. Мені вони снилися: вінегрет із романів, повістей, віршів і поем готувався в казанку моєї голови і вже мало вухами не ліз. А найстрашніше, що я не мала з ким поділитися прочитаним, розповісти комусь, тож знову і знову мала все пережовувати й перетравлювати сама.

Я не мала міри. Та добре, що залишки здорового глузду ще жевріли в мені, тому вирішила трохи пригальмувати, щоб остаточно не з’їхати з глузду − з моїми травмами це було не так уже й складно. Ніхто б і не здивувався. Та я цього не хотіла.

Саме тоді знову стала в пригоді Книгарня. Крім того, що в ній продавали чудову літературу, час від часу влаштовували різноманітні зустрічі з талановитими людьми від літератури. А це ж, якщо подумати, не самі лише письменники. Література є всюди: у музиці, живописі, а що вже казати про театр і кіно…

Спершу я трохи скептично ставилася до таких заходів, і хоч в Інтернеті через соціальні мережі постійно отримувала запрошення на них, чомусь не відвідувала. Безпосереднє спілкування з книжкою було для мене більшим таїнством, аніж знайомство з автором. Окрім того, побувавши в Країні, я знала, хто насправді пише ті твори, тож письменники − це лише своєрідні зв’язкові. А дехто з гостей узагалі видавався мені надто пихатим як на свою скромну роль. Та звідки бідоласі про це знати? Він же вірить у свою неперевершеність, у свій непересічний, неповторний талант.

Та одного разу якась невідома сила підштовхнула відвідати одну з таких зустрічей. І хоч, власне, сам поет тоді не справив особливого враження, але атмосфера, що панувала в Книгарні, запам’яталася так, що я вирішила якнайчастіше відвідувати такі заходи. Слухачі − а їх прийшло не так уже й багато − виявилися, мабуть, значно талановитішими за того, кого вони прийшли послухати. У той момент я пригадала Матвія. Пригадала, що бути Читачем − це не менший талант, ніж бути Письменником.

Отак у моєму житті з’явилось іще одне задоволення. Я почала спілкуватися з близькими за духом людьми, які не уявляли свого життя без книжок. У мене вже було з ким обговорити прочитане, подискутувати й посперечатися. Тепер я нетерпляче чекала на нове свято в Книгарні. Знала, що вона мене знову чимось порадує. Я стала щасливішою.

Під час одного такого заходу я й познайомилася з ним.

− Мирон мене не на жарт лякає.

Каміла розповідала про свою подорож Країною. Метр уважно слухав. Зазвичай він самотужки здійснював планові ревізії, тому зараз намагався не випустити жодної деталі.

− Ця нова рок-опера, яку він задумав, дуже суперечлива. Надто вже вона важка для сприйняття. А ти ж сам розумієш, що музика має дуже великий вплив на людей, значно більший за, скажімо, літературу, хоч як це сумно визнавати.

− Але ж опера, як я зрозумів, іще не готова. Є лише задум. Чому ж ти вирішила, що ця музика може стати згубною для шанувальників Миронового таланту, чи то пак цього, як його?..

− Світозара Славетного…

− Так, так. Фронтмена «Синіх вовків». І що за назва? Хто її вигадав? Не знаєш, що вона означає?

Каміла зітнула плечима.

− Гадки не маю.

− Треба запитати в Мирона.

− Метре, ти відійшов від теми. Це зараз не головне.

− От і ні. Навпаки.

Він замовк. Жінка спробувала продовжити, але промовчала, наче здогадалася, до чого йдеться.

− Це головне. Це ще раз нагадує нам, як мало ми знаємо про наших товаришів, про донорів. Про що вони пишуть? Що намагаються донести? Ми так повірили в їхній талант, що цілком довіряємо всьому, що вони творять. Але ж тезу про те, що геній і зло несумісні, давно спростували. Краяни − геніальні митці. Але які вони люди? Геніальним може бути й негідник. От що відбувається в Мироновій голові, коли він пише свою музику? Які химери там рояться?

− Що ти пропонуєш? Цензуру запровадити?

− Та де там.

Метр знову замовк. Він щось уважно обдумував.

− Не цензуру. Ми не маємо права впливати на творців. Їх уже обрано, до того ж не нами.

− Що ж тоді?

− Та хоч би просто більше цікавитися їхньою творчістю. Тоді ми, якщо не зможемо вплинути на них, змінити щось, то хоч принаймні знатимемо, чого від них очікувати, щоб якась прикра несподіванка не вибила нас із колії. − Метр трохи помовчав і запитав: − То що ти там казала про нову рок-оперу?

− Я її не чула, бо, як ти слушно зауважив, твір іще неготовий. Але той запал, з яким Мирон розповідав про свій задум, мене чомусь налякав. Якийсь нелюдський, божевільний блиск був у його очах, аж я мимоволі здригнулася і якнайшвидше поспішила покинути Червону Вежу − мало не потрапила з переляку з Дороги Вітру на Болота.

− От тобі й маєш. − Чоловік знизав плечима.